Василь Кук народився 11 січня 1913 р. З 1929 р. – член УВО і ОУН. Після закінчення Золочівської класичної гімназії навчався на юрфаці Люблінського католицького університету, член Пласту. З 1932 р. – зв'язковий Крайової Екзекутиви ОУН. Переслідуваний і неодноразово арештований польською владою за революційну діяльність, у 1937 р. переходить у підпілля. Степан Бандера покликав його до революційного Проводу ОУН. Був організатором похідних груп, які з вибухом німецько-совєцької війни несли по всій території України ідею відновлення державної незалежності, проголошеної Актом 30 червня 1941 р. у Львові. В. Кук очолив спочатку Львівську похідну групу, а потім Київську, яку німці заарештували у серпні 1941 p., але він тікає з німецького полону під час етапування до Львова. У 1942 р. він потрапив до Дніпропетровська, де перебрав на себе керівництво місцевим підпіллям. У лавах його організації були не тільки члени похідних гpyп, які прийшли з Галичини, а й місцева молодь, навіть колишні комсомольці. Одна з місцевих дівчат, колишній комсорг Дніпропетровського університету Уляна Крюченко, стала його дружиною. З весни 1943 р. він командує військовим округом «УПА Південь». Після смерті Романа Шухевича стає його наступником на всіх посадах – Головним Командиром УПА, Головою Проводу ОУН на українських землях і Головою Генерального Секретаріату УГВР.

У квітні 1944 він приймає один з найбільших боїв в історії УПА під Гурбами, де близько п’яти тисячам повстанців протистояли 30 тисяч солдат НКВД. Незважаючи на це, повстанцям вдалося прорвати оточення (про цей бій «Нескорені» писали у січні 2007 p.) 23 травня 1954 р. В.Кук («Коваль», «Леміш», «Медвідь») разом з дружиною під час переходу на Волинь внаслідок операції спецзагону КГБ (шляхом підступного обману) був взятий у полон. До I960 р. він перебував у слідчих ізоляторах Києва та Москви , переносячи довгі роки допитів, спроб залучення до співпраці, обіцянок, погроз.

Як пише у своїй книзі «Велике полювання» офіцер КГБ Георгій Санніков (саме він був призначений «куратором» політичного в’язня В.Кука), спершу Хрущов вимагав провести над В.Куком показовий процес зі смертним вироком. Однак лідера СССР відмовили: убивство С.Бендери у Мюнхені показало, що такий крок може лише згуртувати світове українство і піднести національно-визвольний рух, до того ж розстріл В.Кука спричинив би негативний резонанс у західній пресі. Тому після шести років ув’язнення він був звільнений з пропогандистською метою – настала хвиля хрущовської «відлиги». Цим кроком совєцька влада мала на меті скомпрометувати В.Кука в очах українства: дивіться, мовляв, значно менші «злочинці» – рядові упівці – відбували по 25 років, а їхній головокомандувач вийшов на свободу. Але найбільше запитань, пов’язаних з його «швидким» звільненням, викликав «відкритий лист Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленковського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном», опублікований у 1960 році. У ньому В.Кук, зокрема, «переконує» адресатів у перевагах радянського ладу, проти якого мовляв, боровся, «не пізнавши його», але згодом усвідомив свою «помилку». У листі були запевнення в тому, що «вже багато років тому підпілля в Україні не стало, і сьогодні, – я підкреслюю з повною відвертістю, – для його виникнення немає жодного ґрунту, антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік».

Однак навіть кагебісти в особі Г.Саннікова підтверджують, що Василь Кук, попри спроби його завербувати, не пішов на співпрацю з КГБ, залишившись на позиціях переконаного борця за незалежну Україну. Сам В.Кук розповів про цей момент свого життя в інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» за 10 лютого 2007 року. Ось окремі витяги з цього інтерв’ю.

...Я знав, що вони мене розстріляють, і майже не сумнівався в цьому. Але, доки не розстріляли, треба було робити все, аби не зашкодити іншим, розумієте? Вони могли й хотіли використати мене проти закордону. /.../ А згодом, коли сталася хрущовська «відлига», вони вже хотіли використати мене як аргумент демократизму, як ознаку того, що нікого тепер не переслідують, що ось звільняють людей з тюрем. І вони не тільки мене звільнили, а ще багатьох. Навіть єпископа, який поїхав до Риму. Все було розраховане на пропаганду. Але я дуже добре знав, що вони можуть розправитися зі мною будь коли, і тому не вірив їм ані на йоту. ... Але, бачачи їхню тактику, не просився: «а ви мене таки розстріляйте». Вони допитували мене шість років – і в Києві, і в Москві – на найвищому рівні. Йшлося про те, щоб убити С.Бандеру. Я робив усе, аби мене не використали для цього. Та вони за цей час підготували Сташинського. ... Коли вже вбили С.Бандеру, я їм був нібито не потрібен. Але вони все ж таки продовжували зі мною гру, щоб завдати удару по Організації за кордоном, і я включився в ту гру, бо знав, що можу зірвати їхні плани, а якщо вони це робитимуть без мене, то зможуть завдати нашій Організації набагато більше шкоди. Однак дивна річ: коли більшовики засилають до нас своїх агентів, то вважається, що це нормально. А ось коли ми вкорінюємо якусь свою людину, щоб обдурити ворогів, – це чомусь вважається зрадою. Зрада – це коли люди, які включилися з більшовиками в гру, справді шкодили нашій Організації». До 1991 року Васидь Кук перебував під постійним контролем KГБ.

Вся його родина боролася в  лавах ОУН. Двох його братів – Іларія та Ілька – стратили поляки. Всі інші члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення за большевицької влади. Після звільнення він працював у держархіві, а потім в інституті історії. Влада примушувала його написати «викривальну» книгу про ОУН, але він створив фундаментальну працю «Марксизм-ленінізм про національне питання» – нищівну критику марксистської теорії. За це його негайно звільнили з інституту і заборонили працювати в системі освіти. До пенсії працював рядовим постачальником у комбінаті «Побутреклама». Він працював до останніх днів, вів дослідницьку і просвітницьку роботу, часто виступав публічно і писав безліч статей та брошур на історично визвольну тематику, був членом Головної Булави Братства ОУН і УПА і очолював Науковий відділ Братства ОУН і УПА.

Василь Кук, незалежно від обставин, завжди йшов синхронно з часом: він вільно користувався інтернетом та електронною поштою, стежив за подіями політики, економіки та історії. До останніх днів читав новітні історичні, психологічні, філософські світові дослідження мовою оригіналів: він вільно володів сімома іноземними мовами. Він став для України ниткою, котра поєднала покоління повстанців та дисидентів, які словом добували нашу Незалежність. У його помешканні часто бував Василь Стус.

Ще працюючи у підпіллі, окрім організаційної здібності, у нього проявилися також здібності публіциста. Він був автором кількох публікацій у підпільних виданнях, зокрема 1952 р. він видав велике дослідження «Колгоспне рабство», яка перевидана в наш час. Василь Кук відстоював реформування ідеології ОУН – від правої «донцовської» до ліво-ліберальної. До останніх днів свого життя Василь Кук зберігав світлий розум та суспільну активність, був переконаний у тому, що найголовніше – це любов до України.

Відомий історик Сергій Чуб, котрий в останні роки і дні часто бував у нього, зазначив: «Василь Кук мешкав у двокімнатній квартирі в районі Ленінградської площі Києва дуже скромно. До останніх днів він зберігав світлий і гострий розум. Я приносив йому стоси документів часів боротьби УПА і він згадував навіть дріб’язкові моменти про ті події та своїх побратимів. Досить часто запитують: чому Кука не знищили більшовики? На той час після вбивства Степана Бандери про СССР говорили як про світового тирана. Тому, щоб обілити себе в очах світу, його залишили живим. До речі, про присвоєння йому Українською Головною Визвольною Радою у жовтні 1952 р. звання генерал-хорунжого В.Кук дізнався лише тоді, коли я знайшов і показав йому відповідні документи, взяті з архівів КГБ. А до цього він вважав себе лише «полковником Ковалем».

Шкода, що пішла за обрій така Людина. Він завжди говорив: "Якщо існує нація, то завжди є націоналізм. Націоналіст – це людина, котра дбає про інтереси своєї нації загалом. Не якогось окремого класу, а всієї нації. Всі люди, які належать до цієї нації, мають для націоналіста цінність. Націоналізм може бути будь який – німецький, французький, російський. Німецьким націоналізмом був нацизм. В Італії був фашизм. Совєцький патріотизм був формою російського націоналізму. Італійський фашизм самостверджувався за рахунок окупації Абіссінії. Всі ті націоналізми будували свої імперії, тому й були загарбницькими, імперіалістичними. А наш націоналізм був визвольним. І тому було проголошено: «Свобода народам! Свобода людям! Свобода Україні!» Кожна нація має право на
власну державу на своїй етнічній території. У нас не було расизму і ненависті до інших народів, а була тільки ненависть до окупантів, які загарбали наші території. Ми не проти російського націоналізму. Але російські націоналісти небезпечні не лише тим, що претендують на Крим і підбурюють українських громадян російського походження до антидержавних виступів, а й тим, що стверджують: жодних українців та білорусів взагалі не існує, а є російський етнос із деякими місцевими відмінностями. Але вони забули, що час імперій минув. Тому й зникли імперії – німецька, англійська, французька, совєцька, і відновити їх вже абсолютно неможливо. Звісно, буває, що негідники маскуються під націоналістів.

Ніколи не можна узагальнювати. Якісь українці співпрацювали з німцями, це так. А хіба власовська РОА не співпрацювала з ними? В Власова тепер у Росії оголошено ледь не вождем боротьби зі сталінізмом. А німецьких есесівців уже давно не переслідують, і вони одержують державні пенсії. А у нас, борців з німецьким нацизмом і кривавим сталінізмом, досі цькують”».

У цьому весь до останнього подиху був Василь Кук. Якби більшість наших людей так любили й боролися за Україну, вона вже б давно відбулася. Капітан 1-го рангу Євген Лутаков зі Спілки офіцерів України додав: «Сьогодні сумна подія для всіх українців. Ми організовуємо останні проводи генерал хорунжому УПА та рядовому Спілки офіцерів України. Українській Повстанській Армії в надзвичайно складних умовах довелося боротися і проти фашистів, і проти большевиків. Повстанці тривалий час утримували в своїх руках цілі регіони, де не було ні німців, ні совєтів. Такої слави УПА зажила ще й через те, що на чолі наших вояків були такі видатні постаті, як Василь Кук. Я і мої друзі – офіцери дуже пізно збагнули, що більшу частину життя прослужили в окупаційній армії – радянській. На початку 90 х років я служив у Севастополі, де мене шовіністи називали бандерівцем. Я завжди уточнював, що я лише юний бандерівець, бо тільки-но став на націоналістичну стезю. Як у тому анекдоті, коли діда запитують: «Скільки вам років?» – «Двадцять!» «А не вісімдесят?» – «Так шістдесят я ж просидів у таборах!» Отож лише тоді, коли заглибився в історію, я зрозумів, хто я є! А також завдяки таким людям, як Василь Кук – Героям України. Невизнаним поки що. Гарібальді свого часу казав: «Ми здобули Італію. Час здобувати італійців!» Проте італійців він не міг здобути. Ми волею долі здобули незалежність України, і вже 16 років здобуваємо українців. Цей процес дуже тривалий. Але ми здобудемо, я в цьому впевнений! Бо саме такі постаті, як Василь Кук, відроджують нас, українців, і Україну».

У 2002 році тодішній президент України Л.Кучма збирався відзначити Василя Кука званням Героя України. Але Василь Кук відмовився – не вважав за можливе приймати таку відзнаку від держави, у якій досі не визнано УПА.