Народився Ярослав Стецько 19 січня 1912 року в Тернополі в родині священика. З відзнакою закінчив гімназію в Тернополі, у 1929 – 1934 рр. вивчав право та філософію у Краківському й Львівському університетах.

З юних літ Ярослав включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь» і підпільних Української військової організації та Організації Українських Націоналістів.

За революційну діяльність в 1934 р. був арештований польською окупаційною владою і засуджений на 5 років ув’язнення. Втім, уже в 1937 р. Стецька звільнили за загальною амністією.

У лютому 1940 р. Ярослав Стецько виступив одним із ініціаторів створення у Кракові Революційного Проводу ОУН, а на II Великому зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові його обирають заступником Провідника ОУН Степана Бандери.

30 червня 1941 р. Ярослав Стецько скликав у м. Львові Національні збори, які проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали його Головою Українського Державного Правління. За відмову відкликати Акт Стецька заарештували нацисти, відтак до вересня 1944 р. він перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері смерті. Утікши з-під нагляду гестапо, Ярослав Стецько по дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.

У 1945 р. крайова конференція ОУН обирає Я. Стецька членом бюро Проводу ОУН. У 1946 р. він очолив Антибільшовицький Блок Народів.

У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою Проводу ОУН(р), на цій почесній посаді він перебував до останніх днів свого життя.

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.

Ярослав Стецько залишив по собі велику ідейно-теоретичну спадщину, яка, на жаль, досі достойно не оцінена й не вивчена в Україні. Сьогодні, в день його 95-річного ювілею, пропонуємо вашій увазі статтю Ярослава Стецька „Не за мир, а за тріюмф правди”, надруковану 7 січня 1957 року в газеті „Шлях перемоги”, в якій автор постає перед нами глибоким мислителем, високо духовною і моральною людиною.

„Не за мир, а за тріюмф правди”

„Я приніс не мир, а меч...” Ця сувора і повна вимог постава, висловлена в цих кількох словах Богочоловіка, здавалось би, цілком не підходить для того, щоб згадувати її тоді, коли по всьому вільному християнському світі лунає лагідна мелодія: „Тиха ніч, свята ніч”, колядка, яку знає на Заході і найменша дитина. Проте ж Боже Дитя, що в убогих яслах побачило цей світ злиднів і нещастя, не принесло нам ні миру, ні спокою, ні добробуту. Бо це й не було Його метою. Боротьбу зі силами зла, боротьбу з неправдою, з кривдою, з рабством принесло нам, смертним людям, це Боже Дитя. Бо тільки в терпіннях, тільки в жертві, тільки в геройстві віднаходить людина себе саму. І не йшло Боже Дитя в своєму житті шляхом радости і добробуту, але шляхом смутку і переслідування, аж до Свого радісного воскре­сіння, і такий шлях вказало нам — людям.

Бо в безнастанній боротьбі, у вічному очищуванні нашої душі, в героїчних зусиллях за здійснення Його правди на землі, лежить глибший змисл наших змагань, їхня позаземна, метафізична суть. Не відсьогодні наша визвольна боротьба ведеться не за блага цього світу, а за правду, за справедливість, за славу Господню, за Україну, за її волю і честь. Не за хліб насущний, не за вигоди і радощі цього світу, а за вище вдовілля, за здійснення Божої і національної правди, за вічні ідеї, за незмінні принципи добра і справедливости, за тріюмф Христової науки на грані двох світів веде свою криваву боротьбу наш народ.

І коли Христовий апостол Андрій, стоячи на святих Київських горах, проголошував своє пророцтво, що з цих гір засяє Божа благодать, і благословив нашу землю та нашу націю, коли княгиня Ольга і князь Володимир приймали Христову віру, вони були свідомі цього, що не рожі, а терня стелитимуться на шляху цієї великої нації, великої духом і серцем. І ця нація героїв і праведників, мучеників і апостолів, не тільки втрималася досі, але вона є цією силою, яка вогненними літерами виписує на брамах Кремля, цієї твердині світо­вого зла і злочину: мане, текель, фарес!

Наша нація виплекала не культ філістра, а культ героя, не культ "самозаперечення", а культ вищого сенсу життя, культ ствердження вищих вартостей життя, як його цілі. Не "самозаперечення", а самовиявлення геройства, братерства, альтруїзму, як властивої мети життя. Егоїзм, самобезпека, особиста вигода і спокій та розкішне життя не є нашою ціллю на землі, ані не становлять істоти людського буття.

Людську духову істоту заперечують якраз ці, що вважають змаг „за друзі своя” лише святочною деклямацією, а на ділі основний зміст життя бачать у власному егоїзмі і безпеці. Боже Дитя принесло нам героїчну концепцію життя, в сенсі якої еґоїстичні і гедоністичні слабості можуть бути тільки неґативним відхиленням від основного напрямку життя — за друзі своя. Звідси героїзм і жертва, боротьба за правду, ризик і небезпечне життя творять істоту самовиявлення, а не „самозаперечення”, як моральних — вищих — категорій буття.

Правда, тут мова про великі ідеали життя як дороговкази, до яких змагати людині покладено, як обов’язок, самим Провидінням. І на шляху до них людина падає і знову встає, але ці великі семафори світять їй на важкому шляху, як ясні зорі. І якраз у день Різдва, найвищої інкарнованої Правди, є добре пригадати собі це призначення людини, що робить з неї Богоподібне єство. Смерть і боротьба за інших, тобто за правду і справедливість, є самовиявленням властивої суті людини, є запереченням егоїстичного „я”, що є гіршою частиною нашої духовости. Тому нам приходиться в обличчі чергових великих героїчних подвигів нашої нації почерез Кінґір-Норильськ-Воркуту, почерез недавні повстанські чини, почерез обі наші мученицько-активні Церкви, почерез хоробру смерть Петлюри — Коновальця — Чупринки — Позичанюка — Грицая, почерез мільйони анонімних полеглих борців — говорити про героїзм як самовиявлення української істоти, а не про героїзм як явище самозаперечення, тобто вийняткове відхи­лення від іншого, основного тону нашого національного й особистого життя на Рідних Землях.

Основний і властивий тон і тембр життя нашої нації давно пере­стали бути егоїстичними. Аджеж у тіні жінок з Кінґіру бліднуть усі приклади античного геройства. Рівними їм можуть бути хіба мужні мадярські жінки і діти, що не тільки йшли на смерть, але й матері віддавали своїх дітей на кордоні вільним людям, а самі поверталися, щоб далі боротися за правду, за правду Божу, за правду власної нації, за правду свого особистого життя. Бо чим більше зло, чим важчий терор, чим брутальніші злочини московського сатани, тим світлішою стає правда, воля, справедливість, національно-державна незалежність.

Ніде немає більшого ідеалізму й альтруїзму, глибшого внутрішнього пережиття національної і християнської ідеї, ніж там, де панує найбільше їх заперечення, їх антитеза. Глибше є розуміння правди, волі, і справедливости там, де їх взагалі в організованому житті немає, де їх щодня брутально топчеться, зневажається, висміюється, де за них кожної хвилини ризикується власним життям, більше того — життям своїх найдорожчих, а передовсім неповинних дітей. Діялектичний і метафізичний матеріялізм може найменше прийматися в душах людей там, де найбільший терор і найбільша нужда. Людина в тюрмі прагне більше волі, ніж хліба. Матеріялістичною доктриною є більше розложені ситі західні філістри, ніж голодні, спрагнені волі, воюючі на барикадах робітники Будапешту і наші в’язні з Кінґіру і Воркути.

Робітник, який гине на барикадах Будапешту, чи героїні Кінґіру засвідчили своїми вчинками свій більший християнський і націо­нальний ідеалізм, хоча їх довгі роки перевиховували в матеріялістично-марксівському дусі, ніж найбільші капіталістичні „ідеалістичні” противники історичного матеріялізму на Заході.

Дві тисячі років тому сили зла переслідували ДИТЯ і вбивали неповинних дітей, щоб серед них вбити Його. Чи не нагадує це нам так дуже царства московської темряви, де також масово вбивають неповинних, щоб серед них вбити одного, який може бути активним носієм боротьби проти елементів злочину і нікчемности?

І тепер не нова радість стала для земного життя, для добробуту, для царства на землі, але нова радість стала в тому, що з цього дня — тому дві тисячі років — світ навчився розрізняти остаточно добро від зла, знайшов нову велику цілість, нову вартість, задля якої треба і варто було, є і буде терпіти, в небезпеці жити і навіть вмирати.

Людина, як духове єство, має і мусить відчувати і переживати нову радість не в тому, що вона принесе їй мир і спокій, безпеку і гедоністичне задоволення, але вищу радість, радість зречення того, що вигідне, радість з приводу виповнення обов'язку свого сумління супроти своєї землі, народу, батьківщини.

Тому немає і не буде миру на землі, а вічна боротьба і вічний змаг за остаточну перемогу Божої правди проти сил зла, які завжди повставатимуть проти неї. І нова радість тому дві тисячі років огорнула уярмлених і гонених, голодних і понижуваних, бо вони пізнали ПРАВДУ, а не тому, що вони знайшли мир і спокій. Щойно тоді почався справжній бій, справжній неспокій, ушляхетнений вели­кою візією — метафізичною візією. І щойно тоді прийшли їхні нові хоробрі терпіння і муки, які принесло для них і передовсім для Себе Боже Дитя, що прийняло на хресті, також не за Себе, а за нас, найвищі муки і тимчасову смерть, щоб перемогти її навіки. Але ці нові, ще більше геройські терпіння, мали новий сенс, новий зміст і вони ублагороднили тих людей, давши їм якраз цю нову, неземну радість.

Тому на руїнах безбожної тюрми народів відродиться з України, яка принесла найбільше жертв за Божу правду, героїчне християнство, що не лякатиметься відкрито заявити: закликаємо всіх до хрестоносного походу проти сил темряви і злочину.

Не є ціллю — мир для миру. Тому вічне безглузде повторювання фрази про збереження миру за всяку ціну противиться Божим правдам і цьому шляхові з терня, яким пройшов Спаситель. Коли переслідуване Боже Дитя мусіло тікати з землі Свого народження, як перший Великий Вигнанець, за вічні правди цього і того світу, то що ж ми, смертні і малі люди, так маємо цінити наш уявний спокій, мир, безпеку, в той час, як злочин тріюмфує на території біля мільярда людей?

Не „мир” могил і катів має затріюмфувати, але правда, воля, справедливість. Боротьбу принесло Новонароджене Дитя в наші серця і душі, а не спокій. Не мир є нашою ціллю, а воля і перемога нашої нації, що є покликана Богом виконати своє призначення на землі.

Отже, світова атомова війна? Аж ніяк! Війна в душах і серцях людських проти дотеперішнього свого „непротивлення злу”, як передумова великої світової антимосковської і антибольшевицької революції, яка допоможе при рішучій поставі всього вільного людства перемогти большевизм шляхом національно-визвольних революцій, цебто справедливих воєн на рідних землях проти московського наїзника, унеможливлюючи взагалі атомову війну. Є ж бо справедливі війни, які Церква благословить. Хто ж, прагнучи уникнути атомової війни, толерує злочин, тільки наближує цю війну, бо роззухвалює злочинця. Хто ж активно включиться у процес визвольної боротьби і мужньо стане на захист тріюмфу Христової правди, той віддалює знищення світу атомовими бомбами. На революціонерів і революції нікому не можливо скидати атомові бомби. І тільки революції є єдиним шляхом уникнути атомову війну і встановити справедливий мир з неподільною волею і справедливістю для всіх націй і людей вільного і ще невільного світу.

І щойно тоді зможе людство з чистим серцем та спокійною совістю співати пісню: „Нова радість стала, яка не бувала”, бо щойно тоді принаймні частинно виповнимо наш обов'язок своєю жертвою і своїм ризиком супроти Божого Дитяти, що сьогодні народилося також для нашої знедоленої, але ніколи не скореної Батьківщини.

Христос Рождається! — Відродиться правда в Україні!

Ярослав Стецько
("Шлях Перемоги" — Різдво 1957)